Масивна наполовину збудована арка виблискує під слабким зимовим сонцем, здіймаючись над панорамою індустріального занепаду - вежами охолодження і лініями електропередачі.

Один із найбільших інженерних проектів в історії, який називали велетенським іглу з металу, має назавжди заховати сотні тонн ядерного палива і пилу всередині реактора №4, що вибухнув 26 квітня 1986 року і горів ще 10 днів.

Усе в цьому проекті має епічні масштаби: і розмір, і вартість 1,5 млрд євро, і технічні проблеми, пов'язані з необхідністю працювати на радіоактивному об'єкті.

Структура заввишки 110 метрів здатна повністю поглинути Статую Свободи, а її ширини 257 метрів достатньо для того, щоб розмістити всередині футбольне поле. В покритті використано багато кілометрів товстих металевих панелей, які мають герметично закрити аварійний реактор і його брудні нутрощі. Все це буде скріплено 680 000 масивними болтами.

Беручи до уваги її величезні габарити, таку арку було би складно будувати і в найбільш сприятливих умовах, але її збирають в одному з найглухіших закутків Європи, оточеному лісами і болотами українського Полісся і дуже далекому від заводів Західної Європи, де виготовляються компоненти арки.

Восени цього року, коли проект досяг половини, будівництво укриття відставало від графіка на понад 10 років, хоча інженери впевнені, що тепер робота піде швидше і вони завершать будівництво в 2015 році.

"Нічого подібного досі ніхто не намагався побудувати", - каже 57-річний ветеран атомної енергетики зі штату Вашингтон Дон Келлі, проходячи під аркою. Він працює разом зі спеціалістами з 24 країн і сотнями українських робітників. Молоді фахівці з Франції, які замірюють рівні радіації, працюють тут пліч-о-пліч з українцями-ветеранами катастрофи 1986 року, колишніми радянськими інженерами, які ризикували життям при гасінні пожежі на відкритому після вибуху реакторі, коли хмара чорнобильської радіації поширилася на цілу Європу.

Кожен з таких болтів важить більше 1 кг

Кожен етап цього проекту був кроком у невідоме. Досі ще нікому не вдавалося перетворити зруйнований ядерний реактор на безпечний об'єкт. Одна вже підготовка місця для монтажу арки вимагала вивезення сотень тонн радіоактивного ґрунту і закладання бетонного фундаменту на глибину 8 метрів.

Приміщення реактора, зруйнованого вибухом і пожежею 1986 року, залишається надто радіоактивним, щоб можна було проводити монтажні роботи безпосередньо над ним.

Тому арку доводиться збирати за кількасот метрів, на безпечнішій відстані від інтенсивної радіації реактора. Половина акри вже готова, а коли буде зібрано другу половину, обидві частини з'єднають. Після чого під пильною увагою інженерів 29 тисяч тонн металу просунуть спеціально для цього прокладеною колією, а коли вони стане над реактором, то обидві половини герметично закриють.

Старий саркофаг, зведений над зруйнованим реактором відразу після аварії, мали замінити у 2006 році, і хоча це укриття зміцнили, однак його частини іржавіють, а сама структура може обвалитися. У лютому минулого року обвалилася частина даху турбінного залу, що поруч з реактором. Через радіаційну небезпеку об'єкт евакуювали, хоча ніхто не постраждав, а монтажні роботи невдовзі поновили.

Всі сподіваються, що арку встигнуть добудувати перед тим, як стануться подальші обвали старого укриття. Якби це сталося зараз, то в атмосферу було б викинуто хмару радіоактивного пилу, яка б рознесла радіацію на велику територію. Це одна з причин, чому українці стурбовані постійними затримками проекту.

Під аркою радіаційна ситуація зараз достатньо безпечна для того, щоб робітники могли працювати без додаткового захисту, хоча всі мають постійно носити із собою дозиметри і респіратори. А всього в кількохстах метрів робітники змушені працювати в білих захисних комбінезонах і дихати через маски.

Цього місяця почалася одна з найскладніших операцій цілого проекту - демонтаж димаря реактора, який треба прибрати, щоб звільнити простір для нового укриття.

Демонтаж здійснюють секціями по 55 тонн кожна. Їх розрізають за допомогою плазмового різака і знімають краном - копіткий і напружений процес. Якщо кран не витримає або оператор помилиться - і секція димаря впаде на реактор, це також може випустити в атмосферу радіоактивну хмару.

Всі, хто працює на димарі, проходять прискіпливий радіаційний контроль, щоб не перебрати норму опромінення. Біля димаря робітники отримують річну дозу допустимого опромінення всього за кілька годин.

Інженери саме цим пояснюють повільний перебіг робіт над проектом "Укриття". "Це не є небезпечно, це просто дуже і дуже складно, - каже 61-річний Філіпп Касс, керівник об'єкту. - Доводиться все організовувати, щоб не наражати людей на ризик. Але це робити варто. Я тут не тільки для того, щоб заробляти на життя, я тут для того, щоб Чорнобиль став безпечним".

Кошти на реалізацію проекту надали країни Великої вісімки - включно з британськими платниками податків. Працюють тут західні корпорації, яким допомогають українські компанії. Через майже три десятиліття після аварії на ЧАЕС радіоактивна суміш Чорнобиля залишається серйозною загрозою для здоров'я українців.

В майбутньому, коли арка герметично закриє реактор, планується, що гігантські крани піднімуть рештки реактора разом з залишками палива, яке розтопилося і, немов лава, спливло в приміщення під реактором. Але існують побоювання, що ці крани стануть настільки радіоактивними, що їх неможливо буде підтримувати в робочому стані і вони швидко вийдуть з ладу. А належного сховища для ядерних відходів у країні досі немає.

Філіпп Касс визнає, що позбутися цього високо радіоактивного матеріалу буде набагато складніше, ніж побудувати арку.

"Захоронення відходів буде ще більшим проектом, - каже він. - Зараз грошей на це немає. Це можна буде зробити через 50 років. Можливо, тоді з'являться технології для вирішення цієї проблеми".