- Доведеться, швидше за все, робити ще одну операцію, але осколки, які не дуже заважають, можна і не виймати, - з цими словами Василь подає мені руку, пропонуючи намацати під шкірою осколок, який йому «не заважає».
Однополчани жартома кажуть, що Василь «жадібний» - в бою за Георгіївка він прийняв на себе осколків набагато більше, ніж інші. У бійця множинні поранення рук і ніг, перелом променевої кістки, гомілка прошита ще і снайперської кулею. Але чоловік вважає, що йому пощастило: він залишився живий.
- Ми повинні були відкрити дорогу, щоб наші десантники винесли поранених, - пригадуєВасиль Говорун . - Поступив наказ взяти другий блокпост. Але ми навіть двісті метрів не проїхали в зазначеному напрямку, як почали вибухати фугаси. Я і ще троє піхотинців знаходилися на броні танка, коли поруч вибухнув радіокерований фугас. Самого вибуху я не чув, відчув тільки, що горить одяг і ще ... граната, яка була в моїй розвантаження. Другу гранату обрізало осколком в сантиметрі від запалу.
Василь позбувся спочатку від однієї гранати, потім від другої. І тут побачив, що на танку загорівся трофейний ящик з патронами. До того ж танк став розгортати вежу, і пораненого чоловіка мало не затягнуло під неї.
- На щастя, мій однополчанин - Ігор зі Львова, який також отримав поранення, встиг мене і ще одного постраждалого бійця стягнути на землю, - розповідає Василь. - Добре, що до цього ми зуміли захопити у сепаратистів два мікроавтобуси. На них усіх поранених потім відвезли до нашої бази, яка перебувала в двадцяти кілометрах від Георгіївка. Потім ще 120 кілометрів нас везли до Щастя, звідти вертольотом доставили в харківський шпиталь ...
Носилок, щоб занурити в мікроавтобуси поранених, не було. Їх замінило рядно, сушівшееся перед хатою, біля якої йшов бій. Пам'ятаю, в віконці хати побачив бабусю, з жахом спостерігала за тим, що відбувається. Вона хрестилася, але на вулицю не виходила.Можливо, їй просто не було де сховатися ...
Я вижив в тому бою, тому що вірю: Бог є. Бог дав мені в той день і бронежилет, і каску.
Незадовго до бою за Георгіївка до Василя Говоруну підійшов молоденький боєць: «Дядя Вася, у вас є бронежилет?» Броники Василя був схожий на використану мішень і не застібався, тому він охоче взяв запропонований йому новий, який щойно привезли волонтери. Під час вибуху фугасу в цьому новому бронежилеті куль і осколків залишилося все ж більше, ніж на тілі пораненого бійця.
Та й каска у Василя була не за розміром - бовталася на голові. По дорозі він знайшов більш відповідну - лежала на полі бою поруч з убитим сепаратистом. Приміряв - підійшла. Тут же надів її, а свою віддав однополчанина - 50-річному Володимиру Примаченко з Херсона, який теж був поранений під час вибуху. Обидва вижили!
- У «Айдара» хороша карма: як ми встановили прапор України над адміністрацією міста Старобільська Луганської області, так він там до сих пір і майорить, - не без гордості каже Василь. - Те ж саме - в місті Щастя. Як ми взяли його, так ніхто досі у нас наше Щастя не забрав.
За словами мого співрозмовника, в Щастя вони прийшли несподівано для окупантів по ... мінних полях. А провів їх в місто розкаявся сепаратист. Напередодні звільнення Щастя айдаровци встановили на мосту блокпост, який не міг минути жоден автомобіліст, який залишає цей населений пункт. Розуміючи, що українські війська наступають, сепаратисти намагалися виїхати з міста і потрапляли в руки айдаровцев.
При огляді одного автомобіля бійці «Айдара» виявили в ньому зброю і боєприпаси. Водія і пасажира затримали - це були батько і син. Як з'ясувалося, батько підтримував ідею створення «ЛНР» і воював разом з сепаратистами, а син пішов в ополчення тільки під тиском свого батька.
- Хлопець пообіцяв, що проведе наших бійців в Щастя через мінні поля , - згадує Василь. - Натомість попросив життя і свободу. Він зізнався, що якби не страх за двох маленьких дітей, ні за що не підкорився б батькові.
Син бойовика запевнив айдаровцев, що на його руках немає крові, він лише стояв на блокпосту.Чи не повірити йому було складно: ведучи наших військових до міста Щастя через мінні поля, провідник йшов першим. Батальйон увійшов в населений пункт, не втративши жодного бійця.
- Як потім з'ясувалося, батько хлопця, колишній «афганець», зібрав у Щастя банду, яку назвав «Дев'ята рота», - не приховує обурення Василь Говорун. - Ця банда грабувала і вбивала своїх же земляків. Я, звичайно, розумію, що героїзм наших солдатів в Афганістані «відносний», так як ми були на чужій землі, де йшла громадянська війна. Але все одно прикро було дізнатися, що творить колишній «афганець»: радянські солдати в Афганістані НЕ мародерствували, грабували мирних жителів і їх вдома ...
В Афганістан Василь Говорун пішов добровольцем в 1979 році, прослужив там півтора року, отримав поранення. Повернувшись, зрозумів: це була не наша війна.
- Про нас в Афганістані будуть пам'ятати як про окупантів, які просто перешкодили громадянам цієї країни будувати своє життя так, як вони того хотіли, - каже Василь. - А ми лише відтягнули цей неминучий процес на десять років ціною десятків тисяч життів наших солдатів.
Незалежність України Василь Говорун гаряче вітав, так як вважає, що, перебуваючи в тіні Російської Федерації, жодна республіка колишнього СРСР не отримувала належного розвитку.Свою участь у подіях на Майдані чоловік теж вважає закономірністю.
- Майдан - це наша революція, боротьба за гідне життя, - каже боєць. - Та у мене вся родина на Майдані була! Крім дочки, яка разом з чоловіком живе за кордоном і в розпал революції народила мені онука Андрія. Але вони теж нас підтримували.
А на війну Василь пішов потай від дружини, зателефонувавши їй вже з Луганської області.
- У військкоматі мене не брали - я просився добровольцем на фронт, ще коли почалася окупація Криму. Хотів піти в Національну гвардію, - згадує Василь Говорун. - Але мені відповіли, що закликають до 45 років. Коли почалася війна на сході, теж відмовили за віком.Допоміг випадок. Восьмого травня, коли «Афганська сотня» все ще перебувала в Українському домі на Хрещатику, я вийшов увечері на перекур і побачив, як мій товариш вантажиться разом з іншими хлопцями в автобус.
«Валик, ти куди?» - Запитав його. «Під Луганськ», - відповів він. «Мене з собою візьмеш?» - «Сідай». Я зібрався за півгодини, і дев'ятого травня ми були вже під Старобільському. Валик зараз начальник штабу в «Айдарі». Своїй дружині я потім передзвонив, поставивши перед фактом: «Не шукайте мене на Майдані - я вже під Луганськом».
Добровольчий батальйон повинні були оформити в Луганському військкоматі. Але, за словами Василя Говоруна, луганські воєнкоми не поспішали ставити в військові квитки айдаровцев позначки про участь в АТО.
- Працівники військкомату цілий місяць морочили нам голови: «Навіщо ви сюди приїхали?Відправляйтеся додому », - обурюється боєць. - Статус учасника АТО мені оформили вже перед самою випискою з госпіталю. Але ж на фронт нас повинні були брати в першу чергу: і як добровольців, і як людей, що мають бойовий досвід і військові спеціальності. Тому що якщо добровольці взяли під контроль якийсь населений пункт, вони вже не відступлять.
Василь згадує: коли батальйон прибув в Старобільськ, командир попросив підняти руки тих, хто служив, і ... жахнувся - так мало їх виявилося. Разом з іншими ветеранами війни в Афганістані Василь Говорун став навчати молодих поводження зі зброєю та військовому ремеслу і ... знову жахнувся:
- Якщо хлопчина служив в сучасній армії, це ще не означає, що він був на повноцінних навчаннях: деякі зізнавалися, що відстріляли не більше п'яти патронів. Навіщо взагалі молодих, навчених брати на війну ?! Це ж гарматне м'ясо!
Василь так і заявив своєму місцевому військкомові: «Мій син піде на фронт тільки зі мною, щоб я був поруч з ним і всьому його навчив».
- Хоча я вважаю, що молодняку там взагалі робити нічого, - впевнений Василь Говорун. - Інша справа ми - діди.
Це дуже добре, що в добровольчих батальйонах основна маса людей - зрілі, з бойовим досвідом, вважає мій співрозмовник. Їх «дідівська» дружна трійця (найстарших в «Айдарі») складалася з нього, 50-річного Володимира Примаченко та Олексія Лепкалюк. На жаль, «старійшина» Лепкалюк з Лисичанська Луганської області загинув.
- Льоша так чекав звільнення свого міста! Часто говорив: «Як зайдемо в Лисичанськ, підемо до мене, я дістану зі свого льоху вино, вип'ємо за нашу перемогу», - згадує Василь. - Льоші було під 60, він служив в Афганістані вертолітників, а тут, як все діди, був простим бійцем.З таким бойовим досвідом він, звичайно, відмінно воював! Його загибель - чиста випадковість ... Пам'ятаю, коли в Георгіївці ми з Володькою Примаченко поранені лежали на землі, я його запитав: «Вовка, що ми, діди, тут робимо?» А він мені відповів: «Воюємо, щоб в країні залишилося більше молоді . Адже ми вже пожили ». Так що я трохи Очухаюся і знову рвону на фронт.
Василь запевняє, що обов'язково повернеться на схід, так як війна ще не закінчена. І все більше людей чекають звільнення своїх міст, перестають вірити обіцянкам лідерів «ДНР» і «ЛНР».
Батальйон «Айдар» не раз рятували ... схаменулися сепаратисти.
- Не знаю, де вони брали номери наших телефонів, але, бувало, лунає дзвінок: «Привіт, брат, я теж -" афганець ", я тут неподалік - перед тобою. Хочеш вижити? Тоді не ходи по такому-то маршрутом - там б'є міномет, а поверни трохи в сторону », - згадує Василь. - Ми, звичайно, сумнівалися, чи варто слідувати порадам противника. Але практика показувала, що попереджали нас завжди чесно. Якось я передзвонив одному такому рятівникові: «Чому ти мені допомагаєш?» - «Тому, що ми - одне покоління. Не хочу, щоб свої гинули. Жили ж ми якось в світі всі ці роки ... »Я від душі сказав йому:« Спасибі ».
* Василь Говорун - улюбленець однополчан і волонтерів. Спеціально для нього волонтери зробили кухоль з емблемою батальйону «Айдар»
