У 1880 та 1884 рр. І. Нечуй-Левицький намагався провести повість через царську цензуру, але дозволу на друкування її в Росії не отримав.

1884 р. київський цензор звернув увагу на ряд «предосудительных мест» повісті. Петербурзький цензор звернув увагу ще й на початок повісті, де автор «высказывает скорбь о печальной участи, постигшей Малороссию» [4, с. 442].

Про державну волю мріє І. Нечуй-Левицький, згадуючи славні часи Богдана Хмельницького. Без харизматичного лідера типу Б.Хмельницького Україна виявилася неспроможною вирішувати свою майбутню долю і втратила державну незалежність. Усі намагання наступників гетьмана зберегти залишки державності виявилися марними, безуспішними. Лише національна еліта намагалася залишити кожного разу в свідомості населення ідеї української державності. Історичний процес бачився письменникові в єдності минулого і сучасного.

Пекучий біль відчуваємо в душі, коли перед нами постає «країна без лісу, гола, спустошена». У роздумах автора над вітчизняною історією на перший план виступає національна ідея. Йому було притаманне почуття власної гідності, яке він намагався пробудити й у співвітчизників. Крізь призму цієї проблеми бачимо характеристику тих приземлених поглядів, що були поширені серед селянства.

Поневолене становище населення не надто турбувало, але люди не усвідомлювали, що їхній соціальний стан цілком залежить від того, чи залишаться українці пасивною нацією, чи зростуть паростки свободи в громадському середовищі? У серці читачів надовго залишиться ідея національності, незалежності, які є своєрідним протестом проти деспотизму. Принагідно зазначаємо: літераторові необхідно враховувати першу редакцію твору тому, що вона спроможна змінити погляд як на повість, так і на всю творчість митця.

Джерело

За матеріалами: irynadenysjuk.blogspot.com

Перша редакція початку повісті  «Кайдашева сім’я»

І. Нечуя-Левицького

  Вся Канівщина од самого берега Дніпра вкрита крутими горами, але ніде нема таких крутих гір, як на полуденній стороні Канівщини, де річка Рось наближається до Дніпра, де вона пронизує гори і під горами кам’яний шар, де обидва береги Росі обставлені скелями. Глянеш з корсунських гір, славних битвами Богдана Хмельницького, і по обидва береги Росі земля ніби схопилася пухирями та бульками, ніби вона кипіла, клекотіла і тільки що простигла саме тоді, як добре вбилася в ключі. Здається, ніби то не земля, а море в час бурі з високими та крутими хвилями, з кучерявими гребнями. Скрізь понад Россю стоять круті гори, як висока покрівля хат, поламані на всі боки; між горами узькі та довгі без кінця яри, покручені, як безконечник на писанках. Гори то піднімаються, то вгинаються на всі боки, то западають дуже глибоко круглими глибокими долинками, похожими на погріб. На їх крутих ребрах подекуди ніби хтось повиколупував долинки якоюсь велетенською ложкою. На тих горах скрізь стримлять козацькі могили, куди тільки кинеш оком. Весь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля. Вся країна без лісу, гола, спустошена. Лісів зосталось небагато. Тільки в долини та яри поховались чудові пишні села та хутори з садками та ставками. Вся сторона густо засипана селами, як рясна яблуня яблуками. Вийдеш з глибокого яру на високу круту гору, а за тією горою розкинеться долина, вся вкрита травою, ніби зеленими килимами, на котрих розкидані розкішні букети садів з білими, як сніг, хатами, з блискучими ставками, з зеленими купами верб понад ставками. З’їдеш з крутої гори в глибокий яр, і перед тобою на всі боки неначе одчиняються ворота між крутими горбами, а через ті ворота виглядають то села з зеленими садами та городами в глибоких закутках, то зелені бані церков, то зелені байраки на крутих ребрах, то голі боки гір, літом попалені сонцем, то здорові сахарні з чорними високими виводами коло ставків, то часом густий, як щетина, дубовий старий ліс. Вискочиш на другу гору — і знов перед тобою міняється декорація: внизу блищить глибока узька долина, неначе здорова миска, вся обросла чагарником, а на самому дні долини лежить довгий невисокий горб, весь порослий густими кущами, неначе якийсь зелений здоровий їжак притаївся на дні долини. А там по другий бік шляху між горами в’ється Рось од Стеблева до Корсуня; понад Россю скрізь млини, коло млинів високі верби, хати з зеленими огородами. В воді сіріє здорове каміння, до котрого притулились букети лоз та високого очерету. Над берегами стримлять скелі, сіріє й червоніє каміння, що повисовувалось з землі на світ Божий, неначе повисовувались сухі ребра. В літній час те давнє кладовище української історії й тепер буває пишне. Всі хвилі гір зверху застелені розкішними нивами, вкриті зеленими сахарськими буряками, житами, пшеницями, білими гречками. Гаряче сонце обливає жовті жита, пшениці, ціле море зеленої ярини, кидає проміння в глибокі яри, в темні дубові та грабові ліси. А над тими хвилями ярини та озимини високо чорніють козацькі гостроверхі й круті могили, обсмалені гарячим сонцем, а зверху блищить синє шатро широко розкинутого неба, шугають здорові орли або сидять купами на могилах…

Нечуй-Левицький І. Твори: У 10 т. — К., 1965. — Т. 3. — с. 442-443