8 квітня в Національному музеї літератури України відбувся Вечір пам’яті та презентація книги поета, публіциста, перекладача Юрія РЯСТА (Каверіна)  «Нумо, спочатку, зозуле».

Наше місто представляли Наталія Любиченко та педагогічно-учнівський колектив НВК «СЗОШ-ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 імені А.С. Малишка». Готувалися до поїздки заздалегідь: знайомилися з творчістю Юрія Ряста, вибирали поезії, декламували їх на шкільному конкурсі читців.  І вже 8 квітня вирушили до Києва. На нас чекала екскурсія Національним музеєм літератури - унікальна можливість за 45 хвилин помандрувати сторінками історії української літератури. По завершенню ми перейшли до актової зали, де відбувався Вечір пам’яті.

Ведуча вечора  й  авторка передмови, упорядник книги «Нумо, спочатку, зозуле» — письменниця Тетяна Лемешко.  Розпочали піснями, які звучали у виконанні  українського народного хору «Чумаки» (керівник Василь Триліс), цього разу диригував Сергій Лакиза.

Спогадами про Юрія Ряста поділилися: його давній друг, відомий художник, лауреат Національної премії Т.Г. Шевченка Валерій Франчук, друг і редактор трьох книжок Юрія Ряста письменник, керівник літературного об’єднання «Радосинь» Дмитро Чередниченко, письменник, вчений секретар Правління товариства «Знання», заслужений журналіст України Василь Василашко, літературний редактор журналу «Малятко», письменниця Оксана Кротюк, журналіст газети «Україна молода», письменниця Наталка Позняк, голова ради літоб’єднання «Радосинь», письменниця Лідія Новикова, письменниця, кінознавець, член Національної спілки кінематографістів України Сусанна Черненко, письменниця Наталя Волошко. 

Окрасою заходу стали вірші Юрія Ряста, які  декламували учні  НВК «СЗОШ-ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 імені А.С. Малишка» та Витачівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів. Письменниця Наталя Любиченко представила малишківців: Дар'ю Сторожик, Вікторію Кручинську, Владиславу Логвіненко, Софію Силушкіну, Наталю Невеселу, Ілону Арборак, Микиту Постнікова, Анастасію Кущ, Анастасію Кручинську, Яну Гнатюк, Анну Дзюбу, Марію Ніцак, Владиславу Корнієнко.   

Вшанувати пам’ять Юрія Ряста приїхали земляки з Костянтинівки:  Володимир Березін, журналіст газети «Провінція», в якій часто друкувалися твори Юрія Ряста, Любов Кілко — директор Музею історії Костянтинівського району і Максим Потапчук — громадський діяч, радник голови Донецької обласної військово-цивільної адміністрації. 

Щемливими спогадами про життя і творчість свого чоловіка поділилася вдова Юрія Ряста Світлана Сорокіна-Каверіна. Звучали пісні у виконанні письменника- кобзаря  Степана Щербака. 

Серед гостей був і відомий наш земляк  - поет, скульптор   Михайло Горловий.

Емоції на папері передати складно, але те, як сприйняли учні все, що вони побачили і почули, варте особливої подяки всім організаторам цього заходу. Слова вдячності  Тетяні Лемешко та Наталі Любиченко, які запросили нас стати учасниками, директорові НВК П.Г. Демчуку, який підтримав наше бажання  і зробив усе можливе, щоб ми були на цьому Вечорі пам'яті, та директорові ТОВ «Обухівтранс» О.І.Лук'яненку, який забезпечив нас комфортним транспортом.

Учителі НВК С.В.Рогозіна, О.М.Щербань, Т.І. Сторожик

Довідка.

Ряст (Каверін) Юрій, поет, публіцист, перекладач

Народився 18 лютого 1945 р. в с. Іванопілля Костянтинівського району Донецької області.

Закінчив філологічний факультет Донецького державного університету. Працював журналістом. 

Автор поетичних книжок: «Мати і сонях», «Многії літа», «Яворовий дощик», «Курай»; перекладів книжок А. Білецького «Міфи Далекого Сходу», М. Алекберлі «Хотинська війна» (1621 р.)» (у співавторстві), Е. Асанової «Я навчаюся читати» (поетична абетка кримськотатарською і українською мовами). 

Лауреат премії «Благовіст». 

Член НСПУ з 2004 року.

Після тривалої хвороби на 70-му році життя завершив свій земний шлях у вересні 2014 року.

***

Творчість

Не пригадать, бо не забути дні,
Коли я був увесь чекання мами...
Кирилицю морозу на вікні
Учивсь читати шерхлими губами.

У хаті холодно, і на стіні
Химерних тіней сохне різнотрав’я.
Кирилиця морозу на вікні – 
То перша книжка, що її читав я.

Мамин город

Вже затісний стає город, 
І зелень тин ламає…
Вчинив гарбуз переворот
І, мов козак, гуляє.
Та так,
Що зляканий осот
Закляк із переляку:
- Зовіть народ,
Де той народ?
Тримайте, харцизяку!

* * *

Здивувались клени:
- Вітром яким,
                      звідки?
Падає на чуба
черемхóвий квіт…
Я підходжу з трепетом
до малої хвіртки,
до моїх, і маминих
Золотих воріт.

* * * 
Ти навіщо, зозуле,
                          довірила
Золотого мамі 
                      ключа?
Потягнуло вітром
                            із вирію,
Мамо, матінко, - 
                       ще ж не час.

* * *

Покинь усе – 
                провідай матір.
Впади їй квітом 
                на поріг.
І намагайсь
               частіш бувати,
Частіш,
          ніж випадає сніг…

* * *

Качки до двору добиваються,
З ставка їх манить мамин дим,
І вечір качкою хитається,
За качуром іде рудим.

За вечором туман скрадається,
Вологий волохатий звір…
На качура матуся свариться,
Що він туман привів у двір.

* * *

Більше нічого б не знати,
Мати б оцю лиш печаль…
Мальви стоять коло хати,
Хата стоїть біля мальв.

Хаті не довго стояти,
В мальв уже мало кораль,
Хутко постаріла мати – 
Шкóда їй хати і мальв.

Щось оті мальви тривожить,
Пісня чи вітер-скрипаль.
Мальви сказати не можуть,
Як їм матері жаль…

* * *
Обоє ми, мамо, старі…
Палає
Кленів
Убрання.
Дві осені в нашім дворі,
Дві осені – пізня і рання.

* * *
Руки моєї матері
І в свято не празникують.
Вічні у них будні,
Не мають вони вихідних.
— Мамо, покладіть свої руки,
Хай вони посвяткують,
І ви — біля них...

      * * *

Ти завинив,
Та в чім твоя провина?
І день минув,
І ноша не легка…
А там, у полі,
Сива й безгомінна,
Самотня матір
Прихилилась 
До стіжка. 
* * *

Йдучи, завжди озирнутися слід,
Труд не важкий, ачéй… 
Мати стоїть і дивиться вслід,
Доки не зник з очей.

Зимно надворі чи трáвеню цвіт,
Мжичка осіння січе – 
Мати стоїть і дивиться вслід,
Доки не зник ти з очей.

Стільки принад налаштовує світ,
Час не стоїть же, тече…
Глянеш і ти колись матері вслід,
Пізня вина обпече.

Мамина сльоза

Безжурно стукали колеса,
А за вікном, як бірюза.
Напівземна, напівнебесна
Летіла мамина сльоза.

Летіла, потяг обганяла,
І знов вертала до вікна,
Немов біду перепиняла
Десь там,
Де знала лиш вона…

* * *
Двічі вчиться людина
Ходити…
Вперше, 
Коли тягнеться
До усміхненої мами
Вдруге,
Коли, схиливши голову,
Іде від її могили.

* * *
Сніг проліта… Як його зимувати?
Серце, вгамуйся, чого ти болиш і болиш.
Все забувається. Треба і смерть забувати,
Як  забуває літо торішнє спориш.

Все забувається. Дощ і розкисла дорога.
Дядькові коні. Мокрий жалючий батіг…
Як ми живем! Як ми йдемо до Бога?
Нація геніїв, котра не має доріг.

Все забувається. Треба і це забувати:
Кетяг калини, інеєм вкритий спориш…
Колір землі, у яку опустили матір,
Суглинок той не забувається лиш.
* * *
Ти мене на цей світ привела,
Я тебе на той світ провів.
Недалеко той світ – край села,
Зачаївсь у високій траві.

Ковила шумить, ковила…
Ти прийшла із таврійських степів.
Ти мене на зорі повилá,
Я тебе в надвечір’я сповив.
* * *

Віддиміли дими понад хатою мами,
Між лазурних заметів помéжи зими…
Мало вдома бував я – тинявся світами,
Та щоднини мене виглядали дими.

Я до хати давніш добивався снігами,
І лежав мені шлях несходим-нелюдим…
І ярів радо сніг під квапними ногами:
Значить, мати жива, раз над хатою дим!
* * *

Рідко дома бував… полював за вітрами.
Аж тепер, аж тепер я оце зрозумів.
Як між білих снігів бачу хату я мами,
Та не бачу над хатою білих димів.

Відлетіли літа за отими димами…
Я додому вертав манівцéм хутірним: 
І зайшлася душа – 
                    дим над хатою мами! 
Ні, то з хати сусідньої… нагнуло дим.