Ви увійшли як Гість

Головна | Мій профіль | Вихід | RSS

Коломийко Параска Гаврилівна

Народилася 7 жовтня 1951 року сьомою дитиною у простій родині колгоспників Гаврила Логвиновича та Ївги Єфремівни Кабанців в унікальному селі на Обухівщині – Красній Слобідці. .

Крім навчання у школі, де була завжди першою – і в навчанні, і в спорті – допомагала старшим по господарству, пасла корови. Не в художньому класі, без пензлів і фарб, а серед багатства рідної природи народився її талант. Знайдені у лузі після студентів-художників тюбики із залишками фарб відкрили дівчинці таємничий світ кольорів і тонів. Дівчинка з таким старомодним ім`ям росла допитливою і за віком вдумливою.

Малювала все, що бачила навколо себе, легко, із захопленням. Після восьми класів без спеціальної підготовки вступила до Київського художнього технікуму, далі – Харківський художній інститут, факультету графіки. Напівголодне студентське  життя за кілька сот кілометрів від дому тільки посилило любов до обраного фаху. Після технікуму працювала у тресті "Київміськбуд".

Після закінчення вузу нетривалий час працювала в Херсоні. На початку вісімдесятих разом з чоловіком і донькою поселилася в Обухові у старенькій хаті недалеко від Малишкової садиби.  Знайомство з родиною поета ввело її в коло національно свідомих, патріотично налаштованих людей. Тут у неї з`явилася одна з перших учениць Оля Сак, майбутня авторка герба Обухова.

Паралельно із виконанням замовлень художньою фонду вела клас у районному Центрі творчості дітей та юнацтва, а з 1988 року працювала у школі в Обухівській школі мистецтв.

Етапними у її творчості були персональні виставки в рідному місті. Першу було організовано влітку 1987 року. Вслід за першою відбулася і друга - навесні 1998 року. До неї художниця написала серії натюрмортів і пейзажів рідною краю. А на третю виставку в 2003 році художниця, крім нових робіт, виставила найкращі роботи з приватних зібрань. Із її натюрмортів Україна заговорила барвистою мовою місцевих гончарів, шепотом польових квітів, чистою росою на осінніх яблуках. А рідні куточки краю назавжди залишилися жити на її полотнах у неповторних  миттєвостях їх довершеної краси.

У 2000 році, за неоціненний внесок у духовний розвиток краю їй присвоєно звання Почесного громадянина Обухова.

7 жовтня 2016 року, в міжнародний день художника, їй виповнилося 65 років.

 Першою із владців помітила художницю  і стала опікуватися її проблемами тодішня голова виконкому міської ради Людмила Миколаївна Журавель, яка згодом назве художницю сонячним протуберанцем і так охарактеризує: «Красива! Проста! Витончена! Незалежна! Без підтексту!»

Параска розуміла, що основне завдання суспільства – виховання дітей на здорових засадах, привчати до прекрасного. Тому паралельно із виконанням замовлень худфонду вона веде клас у районному ЦТДЮ, а з 1998-го працює в міській школі мистецтв, ставить на шлях малярства талановитих обухівських дітей, головною фаховою настановою для них вона ставить: писати нелживо, працювати невтомно, пам`ятати про своє коріння. Учні понесли в життя її заповіт: бути щирими, щедрими, безкорисливими, гідно й професійно служити людям. А колегам-педагогам радила: «Ніколи не йдіть байдужими до класу, бо там – діти»…

Етапними у її творчості були три персональні виставки у рідному місті – 1997, 1998 та 2000-го років. Обухівці відкрили для себе надзвичайно обдаровану землячку, яка не поступалася тематичним розмаїттям і рівнем фахової майстерності маститим столичним художникам. Презентація першої виставки стала справжнім святом національного духу. Багато робіт Параски були придбані у приватні колекції. На третю виставку художниця, крім нових робіт, виставила найкращі роботи з приватних зібрань. Параска тоді зізналася, що нарешті вона знає, як писати Україну правдиво. І з її натюрмортів Україна заговорила до нас барвистою мовою місцевих гончарів, шепотом польових квітів, чистою росою на осінніх яблуках. Вона вважала, що такий живопис завжди сучасний і виконує головне призначення – будити в душах прагнення краси і добра. Вона була далекою від комплексу провінційності. Вона вважала, що мистецьке життя в Обухові далеко не периферійне. «Люди, народжені на землі, а не на асфальті, - говорила вона, - мають загострене відчуття навколишнього світу. Бездарна людина, незалежно від місця проживання, часто буває активна і нахабна, підстраховує себе званнями, титулами, столичними зв`язками. Це ознака невпевненості у своєму професіоналізмі». Вона повторювала: «Роль митця – не втовкмачувати людину у бруд, а підносити вгору, до небес. Не приставати до руйнівних процесів, а протидіяти їм – ось завдання справжнього мистецтва». Скептично ставилася до членства у спілках, вважала це пасткою, куди зганяють творчих людей, щоб вони не мислили інакше. Устрій 70-80-х років характеризувала як задушливий, де нема правди, справедливості, свободи.

«Паша була справжньою і правдивою як у житті, так і в творчості, - говорить художник Петро Дейлик. – Як це було непросто. Адже батьки наші пам`ятали голод, репресії, приниження людської гідності, особливо в селі. А вона йшла по життю прямо і безкомпромісно, не кланяючись і не заграваючи з сильними світу цього, зберігаючи свою національну самобутність, духовну високість».

Борючись зі своєю тяжкою недугою, долаючи важкі життєві проблеми, всіма силами відстоювала духовно-мистецькі принципи, кликала за собою у світ гармонії, краси і добра. «Треба писати про головне і вічне, - переконана вона. Життя – коротка мить, і не варто розмінювати його на дріб`язкове і фальшиве». Саме вона взяла найактивнішу участь в оголошеному міською радою конкурсі на створення герба і прапора міста. І звання Почесного громадянина Обухова-2000 прийняла як найвищу нагороду за її творчі труди.

« Доля жінки-художника часто трагічна, і мамина не була винятком, - з сумом констатує дочка Василина. – Серед життєвих пріоритетів вона віддавала перевагу інтелекту і мудрості, повчала мене: «Покладайся лише на свої сили, займайся самоосвітою, багато читай».

Вона відійшла на небеса у п`ятдесят, підточена страшною хворобою, залишивши після себе сотні сонячних полотен, у яких живе і пульсує її щира і любляча душа. Її студентський товариш Анатолій Павленко зазначив: «Життя часто тяжке і жорстоке, але такі люди, як Паша, без сумніву, роблять його добрішим».

Джерело