Ременюк Микола Андрійович

Народився 2 липня 1939 року в с. Лоснівка на Чернігівщині. Трудову діяльність розпочав у 1958 році вчителем виробничого навчання Краснянської семирічної школи Обухівського району. З 1961 р. працював інструктором Обухівського райкому комсомолу, з 1966 — слюсарем, майстром Обухівського цегельного заводу. З 1971-го по 1994 рік М.А.Ременюк — на керівних посадах в Обухівському районі. З травня 1994-го працював заступником генерального директора об'єднання "Київбудматеріали", з 4 травня 1994 року по 23 січня 2008 - головою правління, директором ВАТ "Обухівський завод пористих виробів". З лютого 2008 року - радник голови правління ВАТ "Обухівський завод пористих виробів".

У 1994 році було здано в експлуатацію наймолодше підприємство промвузла - Обухівський завод пористих виробів. 22 серпня 1994 завод приступив до виробництва унікальної будівельної продукції - пористого бетону. Очолив завод досвідчений організатор Микола Андрійович Ременюк. Він власними руками піднімав нове будівництво, а пізніше пересів в директорське крісло, поставивши на ноги виробництво, яке змінило уявлення про сучасне будівництво.

Ветеран праці з півстолітнім стажем. Нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, орденом "За заслуги" III ступеня, удостоєний звання "Заслужений будівельник України".

***

Микола Ременюк є автором книги «Півстоліття на Обухівщині». Відгук на його книгу Анатолія Висоти є цікавим. 

Саме з цього відгуку можна дізнатися про різнобічний світ Миколи Андрійовича (надалі використано цитати з відгуку)

Він працював учителем Краснянської школи і  вчив стругати рубанком і орудувати стамескою. 

Після роботи в райкомі комсомолу він опиняється в Трипіллі в якості заступника голови колгоспу і за сумісництвом секретарем парткому. Згодом він вже повноцінний голова колгоспу в Долині. І ось – з п’яти ранку і до десяти вечора, а то й до півночі на ногах і без вихідних. «Суцільний робочий день тривалістю в рік, хіба з перервою на відпустку і то неповну» 

Микола Андрійович  умудрявся іноді бути амортизатором  партійного тиску і ударів з Кремля, наражаючись на пряму загрозу своєму життю.

Знаючи теперішню владу, більшість можуть і не повірити, що автор книги не брав хабарів, а йому таки підносили; що він 19 років жив у приймах і не мав власної квартири, хоч вже 7 років був першим секретарем райкому. Тоді першому секретарю до всього було діло: і до того, як доять корів у п’ять годин ранку; як будуються дороги, ферми і зернотоки і чи вкладаються вони в графік; як висвітлює процес соцбудівництва райгазета; як ведеться робота з листами трудящих і з анонімками. І ще до тисячі справ пану Миколі було діло.

Його компетентність, вимогливість і непоказна близькість до людей дозволили так організувати роботу району і добитися таких успіхів в сільскому господарстві, що це було оцінено Москвою врученням перехідного червоного прапора різних гатунків (аж до найвижчого державного) і не раз, а так разів із 10.