17 лютого 2015 року - 45 років з дня смерті Андрія Самійловича Малишка (1912-1970), українського поета, громадського діяча.

Олена Артюшенко завітала у НВК та спілкується з учнями 9-А класу

У навчальному закладі імені А.С.Малишка різнобічно згадували про цю подію. 

Рогозіна С.В та Артюшенко О. на уроці з учнями 8 -го класу

Олена Артюшенко - старший науковий співробітник музею–садиби

У кімнаті-музеї

Щербань О.М.

Рогозіна С.В.

Директор НВК Демчук П.Г. на загальношкільній лінійці

Учні 11-А класу на виховній годині

Важко уявити сучасне мистецьке життя без поезії незабутнього Андрія Малишка. Народився поет 14 листопада 1912 року в багатодітній родині сільського шевця; виріс на наддніпрянській землі. Зі столицею України пов’язане усе подальше життя Андрія Малишка, якого називатимуть ніжним ліриком і співцем народної душі. Цілком правильно, адже його поезію живили два мистецькі джерела: народна творчість й класична література.

Довоєнний період доволі продуктивний, принаймні щодо кількості виданих збірок: «Батьківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зореві дні», «Жайворонки» (усі — 1940 рік). Цікаво, що саме з цим невеличким голосистим пташеням у Малишка пов’язано чимало спогадів. Мати Ївга Базилиха розповідала малому Андрійкові: «Вирій – птах — це жайворонок, він на своїх крилах несе весну із райських садів. Саме у жайворонка знаходяться ключі од неба. Коли вони відлітають на зиму, вони замикають небеса і забирають ключі з собою. А коли повертаються весною, відкривають небеса, і тоді одчиняються небесні живодайні джерела». Малий хлопчик запитував у мами: «І це все жайворон, мамо?». Ївга Базилиха, яка знала безліч казок, пісень й оповідок, інтригувала все більше й більше: «Жайворонок. Без нього весни не буває. Ось хліб пектиму. Зроблю тобі з тіста кілька жайворонків. З’їси жайворонка, такого гарного і пахучого, я його ще маком посиплю, швидше весна прийде!». Стати людиною-жайворонком – це, мабуть, так незвично! Уява малого Андрійка малює дивовижні картини. Він бачить себе сірим пташеням, яке здіймається в голубу височину, щоб звідти привітати людей з весною. Привітати з воскресінням, з оновленням. Андрійко випростовується на повний зріст: «Хочу бути жайворонком, мамо!». Ївга Базилиха підбадьорює малого: «Будеш! Рости швидше!». 

Війна кривавою стрілою перекреслила долі побратимів Малишка. Йому судилося стати військовим кореспондентом у газетах «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини». Виступає як публіцист, пише вірші: «І ти люби й страждай від ран, і не показуй серця муки. Колись тебе охрестять внуки простеньким словом: ветеран». Святе почуття провини перед загиблими супроводжуватиме Малишка протягом життя. Коли Україна була у вогні, Малишкова муза не мовчала: «Запалали огні за долиною синього неба, самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти, Україно моя, мені в світі нічого не треба, тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти».

Знаковим стало знайомство Андрія Малишка з композитором Платоном Майбородою, разом з яким поет створив пісні, котрим судилося стати народними (у часи Малишка не прийнято було казати «хіти» і «шлягери»). Пісні на слова Андрія Малишка увійшли до золотого фонду української культури: «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі», «Пісня про вчительку», «Моя стежина», «Пісня про Дніпро», «Гаї шумлять біля потоку», «Журавлі».

На одному подиху були написані слова знаменитого «Рушничка»: «Рідна мати моя, ти ночей недоспала і водила мене у поля край села, і в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя дала». Наступного дня Малишко з Майбородою розшукали вже знаного на той час Олександра Таранця, який став першим виконавцем цієї пісні. Успіх фільму «Літа молодії» перевершив усі сподівання: це був тріумф українського кіно. А пісня «Рушник» відразу стала народною. Її співали студенти і робітники, прикордонники і навіть… китобійці антарктичних рейсів. І все ж «Рушник» вперше долинув в Україну… з-за океану.

Пісні, які становлять славу й гордість України, майже не звучать зі столичних сцен. Якби не Українське радіо, пісні славетних класиків не линули би до слухачів. Шкода, що пісенний шедевр Малишка і Майбороди під назвою «Ти, моя вірна любов», який вони створили до фільму «Літа молодії», рідко виконується останнім часом: «Наче зорі ясні засвітились мені в небі вогнем золотим…».

Щасливим називає період у житті батька дочка поета Валентина Малишко, коли разом з Платоном Майбородою було створено зо два десятки пісень! І яких пісень! «Народ полюбив їх одразу, їх заспівали, співають і співатимуть, допоки жива українська душа, — пише Валентина Малишко. – Я була свідком творення романсу «Ми підем, де трави похилі». Текст був написаний буквально за десять хвилин на коробці від «Казбеку». Платон сів за інструмент, імпровізував і… сталося диво: пісня змахнула крильми і полетіла, полетіла для того, щоб ніколи не приземлятися. Це було настільки прекрасно – у батька виступили сльози на очах, він одвернувся до вікна…». 

…А ще у житті Андрія Малишка була вірна подруга, його зоря – Любов Забашта. Вони пов’язали свої долі наприкінці 1956 року, створили своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди і де все дихало поезією. Це буле велике кохання, діалог двох поетів. Вони прожили разом більше 13 років – до 17 лютого 1970 року, коли Андрія Самійловича не стало. Обоє гарно співали, знали багато українських пісень. На щастя, голоси Любові Забашти й Андрія Малишка збереглися на магнітофонній плівці. У своїх віршах Любов називала Андрія Малишка Бояном України, жайворонком, козаченьком, сурмаченьком. Син Любові Забашти Ігор завдячує поетові за усвідомлення себе українцем, за сприяння духовному зростанню юнака. Саме від Андрія Малишка він почув про поетів Розстріляного Відродження, ознайомився з полум’яним словом Олександра Довженка.

У домі Малишка-Забашти ніхто не дозволяв собі розмовляти російською. І досі він вважає Андрія Самійловича своїм духовним наставником. Своїй дружині поет присвятив такі поетичні рядки: «Ти прийшла у дні погожі, хай без цвіту й солов’я. Стала в серця на сторожі, як провісниця моя. Освітила кожен кутик, кожну рисочку чола, медяного хмелю жмуток біля серця заплела». Любов Василівна була вдячна долі за зустріч із Малишком.

…Чому ж сьогодні, в наш жорстокий і тривожний час, коли «дрібнішають люди й почуття», ми все частіше звертаємося до минулої спадщини, припадаємо до чистих джерел поезії? Чому так щемко стає на серці, коли линуть знайомі мелодії і ми повторюємо давно завчені слова пісень? Напевно, ми давно стомилися за щирими почуттями, чесними словами і незрадливими вчинками. За усім тим, що становить суть людського єства. І цим багатством душі з нами щедро діляться попередники. Тому зоря Андрія Малишка стає з кожним роком все ближче, а його піснею причащаються прийдешні покоління.

За матеріалами: svitlytsia.crimea.ua/